Павел Ясєніца

Проблема України в польській політиці XVI-XVII століть

(з книги ’’Річ Посполита Обох Народів’’)

…Остання декада XVI століття винесла на перший план державної сцени проблему України.

Історія наша не знає мабуть більш облудного гасла, ніж те про ’’Польщу від моря до моря’’. Однак це вже пізніші часи несуть відповідальність за появлення цього поняття-потвора. Померлий у 1599 році католицький єпископ Києва ксьондз Йосип Верещинський без упереджень писав про Україну, що є ’’довшою та ширшою, аніж Польща Мала і Велика’’, а друкував це без найменших перешкод в столичному Кракові у майстра Анджея Пьотровчика.

Український тон наскрізь переповнює ’’Марію’’ і ’’Бєньовського’’ (1), однак наша культура могла б обійтися без картин, на яких зображені хорти, коні та мисливці в степу. Володіння землями України принесло багатьом польським аристократичним родинам збагачування, польській державі ж - єдині нещастя. А сталося це тому, що запізно і лише під примусом визнано Князівство Руське окремою та рівною Короні й Литві складовою частиною федерації.

Історію південної Русі змінив удар з Азії – навала монголів, яким – як на іронію – надано пізніше назву знищеного ними народу татар. Колись величність та краса Києва викликала подив у німців, що розповідали про місто історику та єпископу Тітмару. Вчений муж встигнув ще увічнити своїм пером свіжу сенсацію доки помер у 1018 році. А в другій половині ХІІІ століття живі на Наддніпрянщині заздростили спокою мертвим.

Спочатку Литва, а після Люблінської унії Корона володіли тереном, який згідно з логікою так званої геополітики повинен був складати суверенну державу і в минулому успішно відігравав таку роль. Цю дуже просту істину слід було б нагадати на самому початку присвячених Україні роздумів, бо лише вона може бути орієнтиром в наступній плутанині подій. Польща взяла в адміністративне та політичне володіння спустошену країну, сама влила свіжу кров в її висохлі артерії й так і не змогла вирішити проблем, що викликалися українським воскресінням, оскільки виникли там такі явища, що робили завдання майже неможливим до виконання…

Ми вже неодноразово читали в минулому, читаємо і зараз досить спрощені висновки на тему ’’заслуг польського плуга’’ в тих землях. Колись їх прославляли, а зараз пишуть, що руський хлоп орав ріллю польського пану і буцімто в цьому й полягала істота справи. В реальності бувало часто зовсім навпаки – хлоп був поляком, пан українцем.

За часів литовського владарювання лише Волинь та Поділля насправді жили, у інших частинах краю якщо й зустрічалася людина, то скоріш така, що справно володіла не серпом, але арканом. З останніх років панування короля Сигізмунда Августа походять жахливі описи врожайних просторів, що тягнуться аж до Чорного моря і заслуговують назви Диких полів. Люблінська унія у 1560 році приєднала цілу Київщину до багатолюдної Корони. На південному сході панщина виглядала суттєво інакше, аніж в околицях Познані, Сандоміра чи Кракова. Дідич давав поселенцям свободу років на двадцять, стягував їх до себе, запрошував через спеціальних посланців, а був при цьому достатньо потужним, щоб сміятися над скерованими проти втечі хлопства постановами, що їх десятки були ухвалені сеймами вже в XVI столітті.

Втеча є актом відваги. Ризик переселення в незнані та небезпечні землі беруть на себе найліпші і це правило є справедливим як для виправи корабля ’’Мейфлауер’’ через Атлантику, так і для колонізації України. Численні села та міста корінної Польщі залишалися без найбільш підприємливих та рухливих мешканців. Пустіли цілі області Корони, королівна Анна Ягеллонка гірко непокоїлася долею своїх великих мазовецьких володінь. Давно тому було названо це ’’великою жертвою’’ і - слушно. Теза про колоніальну експлуатацію України Польщею виглядає дещо дивно, якщо врахувати, що Корона інвестувала в Русь свій найцінніший скарб – людей. Тисячі вихідців з над Вісли раз і на завше перестали бути поляками. Наприкінці XVI століття ціла Річ Посполита налічувала менше, аніж вісім мільйонів мешканців.

За тих часів адміністрація погано виконувала свої обов’язки, але дідичі мали право переслідувати своїх збіглих підданих. Тому хлоп занурювався в степи та чужий народ, змінював ім’я та віру, засвоював мову, приймав нове обличчя, собою та нащадками своїми збагачував ’’весь руський народ’’, про який в недалекому майбутньому згадає Богдан Хмельницький, декларуючи встановлення нових порядків ’’аж по Люблін, по Краків’’. Річ Посполита нікого примусово не полонізувала, а процеси, що виникали в її організмі, збільшували пружність народів спільної з польським федерації. І саме тому вона залишила нам спадок, цінність якого не змогли зрозуміти речники націоналізму. Міхал Бобжинський сказав про нього остаточну правду, називаючи його ’’забуттям та відмовою від цілої нашої історії вікової праці’’.

Але не сам лише страх переслідувань та бажання пристосуватися швидко перетворювали поляка в русина. Робила свої завоювання велика сила притягнення народної української культури, тої самої, що робить зараз дива …в Канаді. Багато польських емігрантів змінює там національність, проте поповнює собою лави не англійців чи французів, але українців.

Пізно, бо вже XVIІ столітті розпочав свою діяльність архімандрит Печерської лаври і митрополит Петро Могила, племінник господаря Ієремії. Створена ним Київська колегія з часом, але, на жаль, знову запізно, отримала статус Академії. Поки що блідо і невиразно виглядало руське письменництво й ціла культура, яка могла б бути цінною для верств рівних правами польській шляхті - тій, що володіла багатьма мовами та мала між собою різних Кохановських, Ожеховських та Моджевських. Але на Дніпро прибували з заходу загалом не ті, до кого звертав свої казання Пьотр Скарга. Найбільш вчені трактати церковно-слов’янською мовою не переконали б хлопа, здобула його для себе чудова українська пісня. Українською мелодією просякнуті численні твори польської поезії, а з прози передусім ті сторінки ’’Трилогії’’ (2), що і без рим оспівують красу Диких полів.

Інспектор Ячмєньов з ’’Сизифових праць’’ (3) вибачив вчителю цілу його нездатність коли довідався, що тупий педагог таки навчив польських дітей співати російські пісеньки. Не сама лише жадоба кар’єри, страх і корупція денаціоналізує людей. Естетичні побудки досягають того самого без приниження, але набагато успішніше.

Бувало і так, що привернуті на польський бік та католицтво руські пани писали в своїх заповітах, що прийнявши останнє причастя з рук католицького ксьондза хочуть вони по смерті спочивати в церквах. Не мають жодної рації ті, що хочуть викреслити з літератури буцімто затертий іменник ’’urok’’. Важко його замінити, бо виводиться він з сфери відчуттів ірраціональних, з назви та натури чарівницьких. Rzucac urok…zauroczyc…Край над Дніпром з його вишнями квітучими цвинтарями та почорнілими іконами соборів цим таємничим вмінням володів вповні.

В році 1590-м сейм віддав у власність князям Вишневецьким безкраї ’’пустелі’’ на Задніпров’ї вздовж берегів Сули. Дозволив, крім того, заокруглювати їх за рахунок навколишніх земель, а войовничий князь Адам відшукав такі власне терени в широкому пасі степів, через які проходив ніколи докладно не визначений кордон з Великим князівством Московським. Новонавернений католик Януш Острозький, власник соток міст та замків, а також тисяч сіл на Волині, з 1593 року каштелян краківський, з щирої монаршої і сеймової ласки отримав саме чорноземне серце України – староства білоцерківське, богуславське, брацлавське, черкаське, корсунське і переяславське. Став він найпотужнішим паном в Речі Посполитій…аж поки Вишневецькі не переросли його ще більше. Литовський сейм міг би робити такі роздачі і перед Люблінською унією, але про них не клопоталися, бо кому ж потрібна незаселена земля? Народ Корони Польської став тим чинником, що підніс в ціні українську ріллю. З нього походило дуже багато її орачів.

Податки з Русі відтепер належало стягати коронному скарбові. Князь Костянтин Острозький – родич Януша – благочестивий величний старець з бородою по коліна, винен був державі астрономічну суму, а не платив ані гроша. Сучасне поняття експлуатації є досить мало придатним для зображення стосунків між Польщею та Україною. Бо і невеличке коронне військо мало свої табори на південному сході, який заслоняло від татар, а призначені на його кошти вносили й привісляньські ’’королівщини’’. Гроші, що стягувалися, наприклад, з Малої Польщі, витрачалися не лише в Кракові, але також, а інколи й передусім, на Україні. Термін пригноблення якось не дуже тут пасує. Відверто кажучи, маємо тут справу з розпорошенням сил корінної Польщі на просторах величезних і з усіх боків потребуючих допомоги, тобто з тим самим явищем, що характеризує її історію з часів союзу з Литвою, власницею розлогого та пустельного сходу.

Швидкі кар’єри почали робити на Україні також й справжні поляки – Замойські, Конєцпольські, Потоцькі та ціла плеяда менших. Проте у їх волостях теж не лише українські долоні тримали чепіги плугів, бо посланцям цих панів навіть легше було переманити під Брацлав підданих своїх вбогих сусідів з-над польської Пилиці. Велику організаційну та економічну роботу здійснив на лівому березі Дністра канцлер Ян Замойський. А якби ці сили були витрачені у вузьких кордонах Корони? Якби шляхом до суспільного авансу була інтенсивна праця в корінній Польщі? Може тоді б вона вся нагадувала прекрасне Замостя…

У восьмому томі Польського біографічного словника надруковано статтю про воєводу руського Станіслава Гольського гербу Роля, який ходив із Замойським під Цецору (4), потім був послом до Туреччини щоб закріпити досягнення цього походу. Оженившись з пані Бучацькою, а після її смерті з пані Потоцькою він накопичив великий маєток. Відвідав Англію, Францію, Іспанію, Італію і написав про це ’’дуже цікавий діаріуш’’, який через триста років не дочекавши ласки друку згорів у Варшаві під час повстання. Ціла суспільна діяльність воєводи відбувалася під знаком політичної дисципліни та культури. У боку короля проти ’’рокошан’’ (5), відразу після цього – проти Вишневецького та власного швагра, які свавільно відправилися в похід у Молдавію! Станіслав Гольський походив з польської Куявії, на Україні він був прибульцем. Великополянином був за походженням прототип героя ’’Вогнем і мечем’’ Ян Скшетуський, людина моралі досить гнучкої, хоча й хоробрий вояка. Ці підприємливі особи не знаходили собі місця для дій в своїй батьківщині. Цікавилися Тегинею та Чорним Островом, бо політичні шляхи з Познані до Колобжегу вже травою заростали й ’’пішли по них плуги забуття’’…

Виправдалися також слова іншого поета задовго до того, як було написано: ’’Jeden tylko, jeden cud, z polska szlachta polski lud’’ (6). Цей самий люд хвилею рушив на Україну та допоміг їй повстати з мертвих, бо сам перетворився в українців. Його праця не лише державі польській не допомогла, але зміцнила одну з головних антипольських сил. Якби попередньо протягом трьох чвертей століття не пливли з Корони на Дніпро потужні людські потоки, то ніколи б не вдалося Богдану Хмельницькому зібрати стільки повстанських полків. Але й не треба було б йому цього робити, якби правлячі верстви стали на висоті свого завдання і були здатні розумно вирішити проблему України.

В пошуках головного винуватця слід зважитися на тезу, що виглядає святотатством. Нещастя викликали величезні досягнення польської культури. Це вона забрала Україні її натуральних провідників за незначними лише виключеннями. В ляхи вона записала людей покликаних відіграти ту саму історичну роль, що в Литві її виконували роди Радзивілів, Сапег, Ходкевичів.

Давайте поїдемо до Кракова і оглянемо в домініканському монастирі мавзолей останнього покоління Збаразьких. Він буде нам достатнім викладом історії.

Народжені під Кременцем, в католицькому костьолі хрещені княжата Єжи та Кшиштоф виїхали з своєї батьківщини як тілом, так і духом. Чар України, що сковував їх батьків, не мав вже впливу на молодих, бо витіснила його магія ще більш потужна. Польська Корона разом із усіма набутками своєї культури була лише помостом для обох молодих панів, які так познали Захід і так його духом просякли, що з погордою дивилися пізніше на гербову надвіслянську братію – і це на те її покоління, що пам’ятало, або й знало Яна Кохановського! Обидва Збаразькі з Франції привезли нехіть до єзуїтів, а вражені потім інтриганським талантом отця Пакоша з усіх сил поборювали компаньйонів Пьотра Скарги. Але промови його теж чули. Чим же міг спокусити їх православний світ, де лише нещодавно почали виголошувати по церквах проповіді, а до того прихожанам читали ті ж самі повчання з карток, ’’щоб народ не розмірковував над таємницями віри, але сліпо вірував’’?

Отож Єжи та Кшиштоф залишили Україну. Придбали розкішну кам’яницю на розі Головного ринку та Братської вулиці в Кракові (що зараз носить номер двадцять), в Сольці, Пілиці та Консковолі наказали побудувати собі ренесансові палаци та оточити їх влаштованими за італійською модою садами, а по смерті спочили в монастирі ордена проповідників, де Антоніо та Андрео Кастеллі виконали їх надгробки.

В хвилі вибуху повстання Хмельницького лише один магнат українського походження постійно мешкав на батьківщині. Був ним Ієремія Вишневецький. Але й цей до церкви не ходив, сповідував католицтво, оголошене московським патріархом ’’найгіршою єрессю’’.

Пливли тоді Річ Посполитою рухи в протилежних напрямках. Український магнат пересувався на захід, польський хлоп – на схід. Другий з цих потоків був досить масовим, перший елітарним, але натомість цілковитим. Вся найвища верства Русі була ним майже повністю змитою.

Протягом півтора століття православ’я не тратило у нас вірних, хоча аж по 1563 рік політичні привілеї належали у Великому князівстві Литовському лише римським католикам. Слід було б сподіватися, що надана Сигізмундом Августом рівноправність вже назавжди закріпить церкву в її тодішньому стані володіння. Нічого такого не сталося, як раз власне тоді почали зменшуватися її лави.

Не варто з націоналістичним спрощенням, тобто у властивий нашим часам спосіб, розуміти твердження про досягнення польської культури. Захоплюючою силою натхнули її не стільки хвалені ляські таланти, скільки великі європейські розумові течії – Ренесанс та Реформація. В нашій частині континенту проявилися вони у польській мутації, в цьому й полягала таємниця. До помноження пястовської шляхти причинилися несвідомо Мартін Лютер та Жан Кальвін, бо є фактом, що православ’я почало тратити вірних спочатку на користь протестантських визнань. Зміна релігії була першим кроком на шляху національної метаморфози. Так це, як правило, розумів і значно гостріше висловлював сам православний народ.

Йосип Верещинський став католиком дещо незвичним способом. Він мав двох вуйків, що присвятили себе Божій службі, одного схизматика, а іншого папіста. Цей останній проявив більшу енергію й відразу по народженні племінника охрестив його по-римські, проти волі його грецьких батьків. Гірким було дитинство майбутнього київського єпископа, бо всі його найближчі відцуралися від ’’бісового ляха’’.

Руський люд шанував пам’ять переможця під Оршею гетьмана Костянтина Острозького, який по смерті спочив в Печерській лаврі. Вірність королю в Кракові він визнавав, але відступництва від віри не вибачав. Повага до православ’я, опіка над ним могли б лише зміцнити Річ Посполиту. Якби лише Церква мала досить внутрішньої сили, щоб культурно розквітнути в її кордонах як інші визнання!

Латинська Польща, а з нею й Литва кипіли від новин, тоді як грецьку Русь охоплювала летаргія. Коли вже відцвів і почав сходити з поля Ренесанс, то порожнечі не виникло – до Ярослава, Перемишля, Острога та Львова в найбільш ранній фазі своїх надбань увірвалося з заходу бароко та почало ще успішніше зваблювати душі. Динамічний пафос витісняв принцип поміркованості, а теорія ’’золотої середини’’ ставала скоріш екзотикою в атмосфері Диких полів. Краще підходив до неї новий стиль, що навіть святим на олтарях надавав постави войовників. Ікони в церквах не змінювали свого виразу.

Йосипа Верещинського латинство завело не лише до сенату Речі Посполитої, воно дало йому також єдину, не існуючу в православ’ї можливість розвитку свого таланту. Ксьондз-єпископ виявився оригінальним і плодовитим письменником. Його головний церковний твір ’’Kazania albo cwiczenia chrzescijanskie na osiemnascie niedziel…’’ останній раз було видано у 1854 році. Для занадто задоволених веселим життям співвітчизників була направлена ним праця під назвою ’’Gosciniec pewny niepomiernym moczygebom a omierzlym wydmikuflom swiata tego, do prawdziwego obaczenia a zbytkow swych pohamowania’’. Сейм та сенат від єпископа отримали ’’Publike…przez list objasniona, tak z strony fundowania szkoly rycerskiej synom koronnym na Ukrainie, jako z strony fundowania reguly maltanskiej, w sasiedztwie z pogany i z Moskwa na wszystkim Zadnieprzu, dla snadniejszego ochronienia koronnego od niebezpieczenstwa wszelakiego’’. До папи Сікста V пішов цінний трактат про війну з Туреччиною, що був повний відомостей про цю країну та рекомендував призначити вождем планованої виправи Яна Замойського.

Латинство дійсно відкрило перед ксьондзом Йосипом величезне поле, а наповнена цим латинством польська культура оказалася на Україні єдиним дійсним завойовником. Вона зробила ’’перекінчиками’’ тих руських магнатів, що як православні теж зберегли б свої місця в сеймі та розлогі волості, але не хотіли далі залишатися представниками плебейської нерухомої старовини.

Насувалися на Україні явища, запобігти яким нічого не могло, а тому такі, що лежать поза межами людської відповідальності. Країна, згідно з логікою геополітики достатня для суверенної держави, стратила власну керуючу верству. Позбулася людей, що мали достатньо матеріальної сили та привілеїв, щоб вимусити повагу до природних прав князівства Руського, підвищити його на рівень третього рівноправного члена федерації – щоб поруч з Орлом та Погонею розмістити на печаті та державному прапорі срібного Архангела, який оздоблював лише хоругву київського воєводства.

Невдовзі після Люблінської унії князі Острозькі, Вишневецькі та Збаразькі нікого ні про що не питаючи пересунули кордон Великого князівства Литовського на три милі західніше вглиб приналежної до Корони Червоної Русі. Приєднали цим способом до своїх володінь двадцять сім сіл та містечок, при тому ще й п’ятдесят три багаті рибою стави. На переломі XVI-XVII століть маєтки Збаразьких займали площу у декілька сот миль квадратових, дорівнюючи своїми розмірами окремим князівствам Священної Римської імперії. Князь Адам Вишневецький будував приватні міста на землях, які вважав своєю власністю цар Москви!

Українські магнати являли собою потугу, якої взагалі не існувало в Короні. Якщо хтось і несе відповідальність за невміння відповісти на виклик історії, то як раз саме вони. Люди, які найбільш брутальним способом збирали багатства, але виявилися нездольними до мислення категоріями політичними. Між ними й таким собі Замойським різниця неосяжна, та й до Радзивілів теж їм було далеко.

Литва пов’язалася з Польщею як сформована держава, звична до дій на власний рахунок, вона й дала спільну династію. Були це дуже суттєві ознаки. Місцеві вельможі і після унії не втратили вміння піклуватися литовськими інтересами. Можливо, що грішили в цьому перебільшеннями, не вміли огорнути оком інтересів ширшої цілісності, але принаймні не потрапили в національне безпам’ятство.

Знову виявляється, що вирішальною є ситуація історична, а не суспільна. Українські пани були класовими товаришами Радзивілів і перевищували їх матеріальними засобами. Повели ж вони себе цілком інакше.

У 1587 році Литва не брала участі у війні з Максиміліаном. Гроно її сенаторів прибуло до Кракова і вислало за полками Замойського відповідну лічбу шляхтичів, наказавши їм розставитися в ланцюг кінної естафети. Внаслідок цього відомість про перемогу під Бичиною (7) дійшла до них на три дні раніше, ніж до короля. Литвини використали його несвідомість, підписуючи вигідну для себе умову. Вони визнали коронацію Сигізмунда ІІІ, отримали натомість обітницю затвердження миру з Москвою, який нещодавно уклали самостійно, а також згоду на рівний з Короною поділ здобутків в Інфлянтах. Відмовляв їм в цьому попередньо Замойський, який хотів заховати цілий зиск для польської сторони, казав, що ви відступили від Пскова, а ми витримали (8)

Всупереч твердженням істориків, що вперто звинувачують Люблінську унію в скасуванні окремості Литви, в самій Речі Посполитій надалі тривала міжнародна політика. Бракувало тоді, на жаль, подібних – зрозуміло утриманих в межах розумності – дій на користь Русі, України. Ніхто поки що не згадував про визнання її суб’єктом політики, а такий голос могли піднести тільки самі українці. Якщо Краків призвичаївся до компромісів з Вільном, то укладав би їх і з Києвом.

З часом як речник української національності виступила Запорізька Січ. З того часу вузол вже не міг бути розв’язаним. Тодішня держава – станова й магнатська – могла його лише розрубити шаблею, а залишки спалити.

Ми говоримо лише про самі факти! Царська Росія, в межах якої була ціла течія Дніпра, до жовтневої революції мала одинадцять козацьких військ: донське, астраханське, оренбурзьке, уральське, кубанське, терське, сибірське, уссурійське, забайкальське, амурське та семиріченське. Не було лише Війська запорізького, тобто того, що розквітнуло раніше всіх і мало власну складну історію. У 1709 році війська Петра І, захопивши Січ розстріляли на місці більшість взятих ними в полон козаків; решта полонених пішла на Сибір. У 1775 році Катерина ІІ наказала дотла знищити, з землею зрівняти Нову Січ, мешканців її переселити у віддалені землі, заборонила навіть згадувати назву Запоріжжя. Бракує підстав до звинувачень самої лише Польщі в невмінні ладити з козаками, хіба що хтось захоче ладом назвати розстріли та зіслання…

Причини трагедії можна з’ясувати, але треба з цією метою раз і на завжди перестати визнавати козаків блудними синами тієї чи іншої сторони, Польщі чи Росії. Запорізька Січ була ембріоном держави. В Речі Посполитій не встигнув він розвитися у рівноправну складову частину федерації, потрібні для цього конституційні постанови були прийняті запізно. Царизм знищив цей зародок, бо не міг погодитися із самим фактом його існування.

Головними атрибутами суверенності є свобода в сфері встановлення чи зміни внутрішнього устрою, а також можливість здійснення міжнародної політики згідно з власною волею. І одне, і друге Січ собі запевнила. Підлягала вона королеві досить формально, бачила в ньому суверена, шанувала його маєстат, але не хотіла приймати норм накинутих сеймом, в якому не було її представників. Козаччина розрослася в ієрархічне суспільство – всупереч погляду польського спостерігача XVII століття, який писав, що ’’цей міцний народ складається з селян, більш придатних до зброї, ніж до плуга’’. Січ не збиралася підпорядковуватися сеймовому закону, що визнавав її ’’в хлопи оберненим поспільством’’ (9).

Політичні зигзаги козацьких вождів, що одного разу піддавалися Речі Посполитій, іншого – Туреччині чи Москві – інколи важко не лише зрозуміти, але й взагалі запам’ятати. Можна закидати козакам брак послідовності, слушно стверджувати їх примітивізм. Не змінює це, однак, загальної суті. Ці люди заключали свої союзи з локальними потугами, діючи як обрані носії влади, яка під час військових походів ставала абсолютною. Було це явище якісно відмінне від найбільш зухвалих магнатських ескапад.

Існував на Запоріжжі чинник влади, джерелом якої була воля й рішення січового братства, репрезентанта та надії України, а не особистий маєток гетьмана. Проявлялася таким чином обставина із сфери державотворчих сил.

Першу Січ заклав Дмитро Вишневецький. Козаччина рано набула розголосу, якщо вже Жан де Монтлюк міг спокушувати її можливостями шляхту. Казав, що король Генріх Валуа зможе побудувати військові кораблі, що із залогами з ваших козаків на борту доконають див на Балтійському морі. (10) У XVI столітті українські магнати часом ходять в походи разом із запорізькими ’’молойцями’’, їх протекторами бували Збаразькі та Острозькі. По нападі запорожців на Очаків король Стефан І вислав до них для розслідування справи шляхтича Глебоцького, якому довелося заплатити життям за небезпечну місію – він був втоплений у Дніпрі. Гетьманом Запоріжжя був тоді князь Міхал Рожинський, якому вдалося залагодити справу. В початковій фазі діяльність Козаччини поступово починала виходити на властивий шлях. Якби руські православні вельможі залишилися провідниками політичного за своєю природою братства, то ця проблема вийшла б відразу на рівень сенату Речі Посполитої. Але великі пани у своїй більшості пішли в ляхи.

Найвидатнішими державними мужами серед козаків були Петро Конашевич-Сагайдачний, дрібний шляхтич чи навіть міщанин з Самбору та Богдан Хмельницький, власник малесенького Суботова. В XVI столітті численному, просвіченому коронному шляхетству, що мало в своєму розпорядженні сейм, лише частково вдалося провести свою політичну програму і то лише після довгої й напруженої боротьби. У наступному столітті шляхетська рівність стала просто фікцією, гаслом. Такі як Хмельницькій, вожді переважно негербового натовпу, могли розраховувати лише на одну з двох можливостей – на диво чи на бунт.

Річ Посполита можливо й змогла б розв’язати українську проблему рішеннями Кракова та Варшави, якби її уряд й парламент складалися виключно з раціоналістів, з Моджевських в суміші хоча б з Реями. Наприкінці XVI століття втягнуті в службу ідеології найвищі влади держави пішли на крок, який інакше ніж облудою назвати не можливо - нав’язали церковну унію, одним вдаром знищивши православну ієрархію в цілій Речі Посполитій. Трохи раніше цар Борис Годунов надав керівникові московської церкви ніколи досі там не бувалий ранг патріарха.

Заради історичної правди слід зауважити, що такий крок короля та його радників здивував численні шляхетські сеймики. Шляхта краківська, калішська та познанська рішуче виступила на захист…православ’я. Ініціатива належала мабуть протестантам, проте голоси переважно були католицькими. Шляхетні з землі хелмської взагалі не розуміли, про що власне йдеться: ’’Чули ми, що між людьми грецької релігії є якійсь розкол і для того, щоб з нього жодні незгоди не росли, не поширювалися, доручаємо…’’

Павел Пясецький, єпископ та зрілий віком свідок цих подій писав: ’’На честь цієї події були викарбувані в Римі медалі, з одного боку візерунок Папи, з іншого ж русинів, що вірність свою римській столиці приносять. Але коли ці посли повернулися до Польщі, то попри сподівання знайшли вірних свого обряду, як духовних, так і світських, у ще більш неприхильному до єдності з костьолом римським становищі. Світські, а особливо вельможі, що у цього народу в справах релігії головне мають значення, з незадоволенням на те дивилися, що мала лічба осіб загальну справу собі привласнила та із зарозумілістю її виконала. Особливо князь Костянтин Острозький, воєвода київський, що достатками, силою збройною та гідністю сенаторською над іншими своїми співвітчизниками високо піднісся й мав в справах релігії найвищу повагу, тяжко цим образився, що у справі унії його ради не вислухано було. Звідси й інші, що до такої унії відразу мали, але самі протидіяти не наважувалися, такого протектора знайшовши з великою затятістю проти неї повстали і так її ганьбили перед своїм народом, що він на саму згадку про унію здригається від всіх такого роду договорів і відтепер нічого так Речі Посполитій не зашкодить, аніж виниклі з цього приводу бунтівничі розрухи та безперервні на унію скарги’’.

Казімєж Ходницький, що знав ці справи як ніхто інший, впевнено стверджує, що ініціатори Варшавської конфедерації 1573 року (11) думали лише про забезпечення миру між католиками та протестантами - про жадні суперечки між католиками та православними ніхто тоді не чув, ані їх не передбачував. Все було від століть погоджене, тому навіщо приймати закони? А чверть століття пізніше ’’бунтівничі розрухи’’, безперервні скарги!

Так можуть виглядати наслідки заміни здобутків практики теорією та доктринами.

Порятунком був для нас раціоналізм, що його відкинула державна влада. Доля суспільства залежала від того, який людський тип матиме в ньому перевагу. На престолі держави сиділа людина із завойовницькою душею фанатика. Догмат замінив собою розум.

В багатьох серйозних питаннях король Сигізмунд ІІІ не міг погодитися з канцлером Замойським, але в справі унії вони йшли разом. Старіючий канцлер все більше заглиблювався в святенництво, мріяв навіть про тишу монастирської келії. До поєднання церков він приступив однак з політичних причин. У 1588 році висунув він зухвалий та геніальний план перенесення до Речі Посполитої константинопольського патріархату та віддання йому Києва в якості столиці, випереджаючи таким чином ідею Бориса Годунова. Проекту ніхто не підтримав і Замойський разом із Сигізмундом взявся до справи, яка стала фатальною помилкою.

За унію та її право до життя потім було пролито чимало мученицької крові. Неподолану мужність уніатів увічнили свого часу Владислав Реймонт та Стефан Жеромський. Автор цієї книги має зробити наголос на тому, що негативно оцінює власне політичний акт 1596 року й не збирається яким-небудь чином критикувати вірних (12).

Для виконання шкідливого помислу була застосована найгірша з можливих техніка, оскільки долю дорогої для мільйонів людей справи вирішувало вузьке гроно осіб. Ініціатива належала духовним католицьким, головним з яких був Пьотр Скарга, автор твору ’’О єдності Божої церкви’’; в перших нарадах брали участь кілька православних єпископів. Коли звернулися до короля, то він підтримав цей проект, однак не запросив до співпраці сейм, а тому й не міг відразу гарантувати, що уніатські єпископи стануть членами сенату і власне цієї головної умови так ніколи й не було виконано, на незмірну шкоду цілої справи. Король заборонив проведення з’їзду православних. До Риму виїхали двоє владик – Іпатій Потій та Кирило Терлецький – й 23 грудня 1595 року підписали унію. Розмовляли з ними у Вічному місті через перекладачів, бо єпископи не знали жодної іноземної мови.

Головний ворог унії Костянтин Острозький використав метод цілком протилежний – проти рішення еліти він підбурив натовп, загрожуючи королю громадянською війною. Він почав вимагати скликання православного собору й негайно порозумівся з протестантським синодом, який проводив свої наради в Торуні. На бік князя Острозького стали впливові православні братства у Львові та Вільні.

У жовтні 1596 року собор в Бресті Литовському остаточно, в урочистій формі оголосив унію. Зібрані в тим самим місті прихильники Острозького ухвалили акт протесту, підтверджуючи свою вірність старій церкві. В останню хвилю відмовилися від унії двоє єпископів – львівський Гедеон Балабан та перемишльський Михайло Копистенський. Ніхто не наважився визнати їх позбавленими свячень, залишилися вони владиками без резиденцій та легальних засобів для діяльності.

В недалекому майбутньому дійшов Сигізмунд ІІІ до того, що беззаконно скасовував прихильні для вірних Церкви вироки трибуналу, підпорядкував всіх православних суду уніатського митрополита, прагнув навіть зробити його володарем самої Печерської лаври! Сейми були змушені обмежувати монарші пориви, стримувати державу від занадто швидких рухів на релігійному полі. Унія дійсно робила успіхи, здобувала численних прихильників, особливо у Білорусі, але ті, що заховали вірність православ’ю, навчилися дивитися в бік турецького Цареграду, а особливо царської Москви, де Церква сяяла у славі й була знаряддям державної політики. Фелікс Конєчний написав десь років з сорок тому, що унія придалася на поміст не між Руссю та Польщею, але між Руссю та Москвою.

Скасовану у 1596 році православну ієрархію було відновлено лише через двадцять років, в таємниці й нелегально. Зробив це повертаючись з Кремля ієрусалимський патріарх Феофан - вночі, в церкві з зачиненими вікнами, при навмисно притишеному співі. Запорожці супроводжували патріарха до кордонів Речі Посполитої й преклонив коліна на ринку в містечку Буша отримали від нього пастирське благословіння та відпущення гріхів за їх недавню війну з Москвою, але при умові, що ніколи більш зброї проти неї не піднесуть.

Історики стверджують, що згадані події були першими й дуже пізніми вступами козаків в справі православ’я. Виникає мабуть непорозуміння щодо оцінки часу. Сцена в Буші відбулася за двадцять сім років до повстання Хмельницького, тобто загрозливо рано. Розпалені фанатизмом почуття мали перед собою ще довгий період визрівання.

Король Сигізмунд ІІІ, християнин від багатьох поколінь, мав менше розуміння й серця для християнської Церкви, аніж мали його язичник Ольгерд чи народжений у язичництві Вітовт. Ті докладали усіх зусиль для створення в своїй країні грецької ієрархії, цей її немилосердно знищив. Казімєж Великий, християнин доренесансових часів, теж прагнув дати Червоній Русі окремого православного митрополита. З певних точок зору Контрреформація робила людей більш відсталими, аніж вони були у так звані темні віки середньовіччя. Принаймні, власне так було у нас.

Релігійні суперечки в Польщі та Литві були явищем грізним, на Україні - смертельно небезпечним. І не лише тому, що там, на заході та півночі погані потрави варилися у власних підливах – поляки кривдили інших поляків, литвини литвинів, тут же натомість шляхетні ляхи знущалися над вірою плебейської Русі. І без того на Україні тривала війна усіх з усіма, а віддавна не є таємницею, що не можна підносити вогню до пальних матеріалів.

Козаки ходили в походи на Чорне море та суходолом на татар, які теж раз за разом нападали на кордони Речі Посполитої. А якщо не було належної оказії для боротьби з поганими та отримання від них здобичі, то можна було пошукати зиску та слави в Молдові, Угорщині, або і у власній країні – самостійно чи на службі у великих панів. Ставлення Збаразьких та Острозьких до козаків, навіть стосовно явних австрійських агентів, що їх підбурювали, було щонайменше двозначним. Князь Януш Острозький сам обіцяв запорожцям жалування… від імені австрійського імператора. Під час повстання Наливайка козаки без милосердя грабували міщан в межах Великого Князівства Литовського, що не несли жодної відповідальності за гріхи чи навіть заслуги ’’польського плуга на Україні’’. Шляхта змушена Наливайком до постачання його війську харчів загрожувала владам, що нічого їй більше не залишається, як тільки…перейти до козаків. Київ надав тоді Жолкєвському човни та інші засоби для переправи через Дніпро, бо більше боявся українського отамана, аніж польського гетьмана. Боротьба на Україні мала підгрунтя суспільне, але класова приналежність не була єдиним мотивом людських дій.

Бунти, повстання, закордонні експедиції, війни час від часу трапляються в історії. Судові документи дають можливість кинути погляд на гірку повсякденність, що полягала не лише у мирному обробленні наданої сеймом пашні. Ванда Добровольська перерахувала у своїй книжці причини судових процесів, що їх сусіди відкривали проти роду Збаразьких. Ото звинувачували ясніших княжат ось в чому:

…пограбування волів…насильницький наїзд на пасіку, вуликів знищення та пограбування…зігнання бобрів…напад слуг на двір сусіда…насильницьке відібрання грунту… пограбування підданих…привласнення успадкованої землі…вбивство людей та грабунок їх маєтків…забирання меду…незаконна вирубка лісів та відловлювання риби…знищення греблі та спалення млину…

і так далі, і так далі без кінця. Біля шестидесяті шляхетських родин звинувачувало в усьому тому воєводу Януша. З рівними ж собі магнатами він просто точив приватні війни і взагалі не був на тодішній Україні ’’білим круком’’.

Александр Яблоновський писав правду: ’’це були часи розбещеного господарчого завоювання; тягнув з суспільного добра хто лише міг на власні сили: князь, ледь не феодальний сеньйор, неситий староств шляхтич, міщанин, козак, чернець та клірик…’’

Протягом п’ятнадцяти років XVIІ століття Вишневецькі непогано розрослися в одному лише київському воєводстві. Їх власність збільшилася з шести сот селянських господарств до тридцяти восьми тисяч, в яких мешкало двісті тридцять тисяч підданих. Тодішня Швеція налічувала дещо більше одного мільйона мешканців. Вражаюче порівняння? Аж занадто! Рішуче занадто… Можна наважитися навіть на ствердження, що поєднання родючої, але пустельної України з людною Короною розбурхало такі рухи, що їх цілковите опанування лежало поза межами чиїхось можливостей. Росія при цілій своїй силі, позбавлена конкуренції після краху Речі Посполитої, змогла приборкати полудневі кордони Імперії лише наприкінці XVIІІ століття і зробила це такими методами, що аж ніяк не нагадують переконання.

На Україні спостерігалися добре відомі хоча ж би з пізнішої історії Дикого Заходу історії побутові явища. Дещо можемо розповісти про них і ми всі, що на власні очі бачили заселення ’’повернутих земель’’ та будівництво ’’Нової Гути’’ (13). Великі міграційні рухи, різкий наплив нового населення, як правило, призводить до здичавіння. Гальма старих середовищ перестають діяти, а нові ж ще мають бути створені. Найбільш безоглядні хижаки якщо навіть не впроваджують свої правила, то змушують інших до створення самих брутальних форм самозахисту. ’’Світ, в якому порядним бути важко, спокійним не вдасться’’, - писав Валєри Лозінський про найвіддаленіші на захід кінці Русі. Її тодішню бурхливість зарахувати слід скоріш до соціологічних закономірностей, аніж до винятків.

А свідомо помішували в цьому казані ще й чужі ложки. Літом 1594 року, напередодні молдавського походу Замойського, перебували на Січі двоє іноземних послів. Василь Никифорович представляв царя Москви, а Еріх Ляссота фон Стеблау імператора Рудольфа ІІ. Обидва намовляли господарів до виступу на боці Австрії, який незалежно від Запоріжжя здійснив Семен Наливайко.

Православне духівництво могло б відіграти роль потужного стабілізатора у швидко заселеній країні. Наприкінці XVI століття баланс негативний подразнень збільшився ще й на релігійні суперечки.

Князь Януш Збаразький мав на своєму сумлінні напад на церкву Св. Духа в Пінську, з якої пограбував хрест, чашу, літургійні предмети, книги, навіть свічок не залишив. І це так поводила себе ще донедавна православна людина! Єпископ Іпатій Потій ледь встигнув повернутися з Риму, де укладав церковну унію, як вже напав на монастир Св. Іллі у Володимирі-Волинському. Потім в тим самим місті з успіхом боровся за церкву Св. Василя та наказав озброєним слугам ув’язнити проклятого ним за відмову від унії духовного.

У лютому 1620 року з’явилося в Москві козацьке посольство аби просити прийому запорожців на царську службу. Дьяки спитали прибульців про релігійні утиски та отримали відповідь, що таких немає взагалі. До цього часу козаки мало переймалися питаннями віри й не висувалися на її оборонців. Зараз їх увагу на це питання звернули і мабуть успішно, якщо невдовзі запорожці преклонять коліна перед патріархом Феофаном.

Контрреформація руками Сигізмунда ІІІ та його радників вишила прекрасний ідеологічний штандарт, який Москва та перебуваючі в Туреччині патріархати незабаром спільно вручать Запоріжжю.

Примітки

1. ’’Марія’’, ’’Беньовський’’ – поеми Ю.Словацького

2. Трилогія – романи Х.Сєнкєвича ’’Вогнем і мечем’’, ’’Потоп’’, ’’Пан Володиєвський’’

3. Сизифові праці’’ – повість С.Жеромського

4. Похід польського війська під командою Я.Замойського до Молдавії

5. ’’рокош’’ – повстання шляхти на чолі з краківським воєводою М.Зебжидовським проти короля Сигізмунда ІІІ відбулося у 1604-05 рр.

6. ’’Jeden tylko, jeden cud, z polska szlachta polski lud - ’’тільки одне лише диво - з польською шляхтою польський народ’’– слова з поеми З.Красіньського

7. У битві під Бичиною у 1588 році польські війська на чолі з Я.Замойським розбили армію ерцгерцога австрійського Максиміліан, який був претендентом на польський трон

8. Війська литовських магнатів у 1581 році самовільно відступили від обложеного королем Стефаном Баторієм Пскова

9. ’’бажаємо бачити їх в хлопи оберненим поспільством’’ – фраза з постанови сейму Речі Посполитої щодо козаків, прийнятої у 1593 р. після придушення повстання Наливайка

10. Жан де Монтлюк – радник короля Генріха Валуа (1573-1574)

11. Вимоги збереження релігійної терпимості в Речі Посполитій, які шляхта змусила підписати Генріха при його обранні королем у 1573 р.

12. Маються на увазі переслідування уніатів російськими владами у ХІХ столітті, що стали сюжетами для творів багатьох польських митців

13. Згадується про освоєння польськими поселенцями приєднаних після 1945 р. до ПНР колишніх німецьких територій та будівництво металургійного комбінату імені Леніна в Новій Гуті поблизу від Кракова

Цитується за P.Jasienica. Rzeczpospolita Obojga Narodow. T.1. Srebrny wiek, Warszawa, s. 210-231 в перекладі автора сайту